В рамках відзначення 30 річниці незалежності України наша школа бере участь у Всеукраїнському культурно - освітньому марафоні #Наша_незалежність.
Публікуємо уривки дослідження, яке проводили вчителі нашої школи разом з учнями в рамках Всеукраїнсього огляду творчих робіт «Збережемо спадщину - збережемо Україну». Дослідницька робота «Зродились ми великої години…». Керівники вчитель географії Лілія Володимирівна Вітяк, вчитель історії Марія Володимирівна Цибульська та вчитель географії Сергій Миколайович Антонюк.
Зі спогадів Жартун Люби Купріянівни Дівоче прізвище Савицька . Рік народження 1935. Батько - Купріян Євстахійович, 1916 року народження. Мати - Мотря, 1917 р.н. У сім’ї було десятеро дітей. Батько був учасником УПА. Старші діти допомагали разом з матір’ю учасникам УПА всім чим могли. Йшли до криївок і передавали харчі. Забирали ті харчі 3 підпільники: Тимощук Ілля, Купріян Савицький і третій невідомий (додаток 7). У 1945 році вони ховалися в землянках і захотіли піти в село, а як тільки підійшли, хтось помітив і доніс у гарнізон. Відповідно їх перестріли і постріляли всіх трьох. Після того кинули на фуру „як собак“. Всіх, хто загинув, скидували докупи у яму. Після цього інциденту прибігла Мотря до хати з криками: „Тікайте, діти, куди бачите, вбили батька“. Тих, хто був учасником УПА або допомагав їм, х залякували, робили обшуки. З розповіді Люби Купріянівни нам відомо, що Шабурін залякував її матір. Він говорив: «Суши сухарі, на Сибір поїдете разом з дітьми». Врешті його самого відправили на Сибір. Також були люди досить добрі, які захищали цю сім’ю, а саме Рачук (Касян) голова сільської ради. На той час було жахливе життя, тому що не давали дозволу прийняти батька, люди мали обманювати і казати, що всіх учасників УПА забрали німці. Також нам відомо, що дідусів брат Савицький Базілій заклав церкву 14 1868 році, де мати була сестрицею. Савицького Купріяна поховали в Шумську, де спочатку відкрили фігуру, а згодом встановили пам’ятник.
Зі спогадів Тимощук Ольги Семенівни (1935 р.н.) та Григорчук Зої (1933 р.н.)
"Недалеко від нашого дому була криївка , бо ми жили біля самого лісу. Я разом із мамою носили бандьорам їсти. Літом було легше, ніж зимою. Бо вони жили біля води, там все було, а зимою , як виходили, то треба було за ними сніг замітати віником, бо були сліди (на той час була сурова зима). А як гарнізон прийде, побачить харчі, які мама носила, і зразу питає : "Де ти їх взяла ,ті харчі?". Треба було все ховати. Мама сало заховала під піч, замурувала цеглою. Коли прийшов гарнізон, почали стукати і запитувати, що там є. Вони знайшли те сало і питають: "Де ти, бабо, взяла сало, значить в тебе є бандьори, ти носиш їм їсти, тобі хтось підносить. Дивись, бабо, будеш помагати, будеш на Сибірі." Собаку забили, бо вона брехала, як їх чула. Одного разу встали, дивимось під фіранку, лежить гарнізон коло плоту в білих костюмах (бо тоді зима була). Думали, що буде хтось виходити з хати. І тут вони зайшли в хату і кажуть:" Бабка, збирайся нинька на Сибір тебе вивеземо , бо до тебе бандьори йдуть." Але нікого не було. Хоча до нас вони завжди приходили, бо як я вже казала ми жили біля лісу. Я ще була мала, коли на Святвечір вони прийшли до нас. Я сиділа на печі і слухала їхні розповіді, вони завжди згадували якусь Катю, можливо, це було якесь зашифроване ім'я. Моя мама готувала їм кутю на олії, я сідала і їла з ними. І вночі вони виходили щоб їх ніхто не помітив. Коли гарнізон приходив, він всюди заглядав, все перевіряв. Ось наприклад, коли вони зайшли до хати, побачили клуню, взяли її зіштрихали штихами, і там знайшли овес закопаний; стали викидати гній під коровою чи є краївка, бо доказано, що є краївка. А та краївка була за 200 метрів, біля 15 джерела (воно і зараз є на тому самому місці). Вони шукали ту її, так і не знайшли"\
Зі спогадів Кравчука Іллі Пилиповича
Коли почалася війна, у селі вбили кількох радянських генералів. Енкаведисти спеціально так влаштували, щоб знищити Антонівці, біля яких сформувався великий загін повстанців. Хоча указ про ліквідацію села з’явився у 1952 році, людей вивезли у села Розділ та Привітне Запорізької області ще у 1946-му. Хто не хотів їхати, відкуповувався сотнею совєтських рублів. Мої батьки заплатили і виїхали у Млинівський район на Рівненщині, у село Владиславівку… Батько Кравчук Пилип брав активну участь у повстанському русі. Потім перейшов до мельниківців, через що реабілітацію від незалежної України отримав ледь не перед смертю, 92-річним. – Он там, на глибині двох метрів, лежить німецький «Тигр». Бандерівці його підбили, і він втопився. Сюди приїжджало багато цікавих. Мабуть, хотіли б підняти. – Тут, на непримітній галявині, криється зо два десятки дзотів, – продовжує розповідь Ілля Пилипович. – Слідів їх на землі не видно, але супутник їх бачить. Учасники військової гри «Гурби-Антонівці», яка відбувається у нашому лісі, запевняли, що в землі є склади з «новими, але старими речами». Зброя, мабуть. Я б не здивувався, якби почув, що є тут і шахти з радянськими ракетами
Comments